Нескорений: як десантник Романовський після важкого поранення готується взяти участь в Ironman

23-річний Сергій Романовський влітку 2014-го, командуючи ротою десантників, вирушив на схід, вже у вересні зазнав поранення, а за три тижні йому ампутували ногу. Сьогодні 26-річний капітан Національної академії сухопутних військ готується до участі в одних із найскладніших одноденних змагань у світі Ironman, наразі половини.

golovne

Середнього зросту, худорлявий, з темними проникливими очима, в яких то стрибають бісики якоїсь дитячої безпосередності, то проскакують краплинки далекого і давнього смутку, без жодного вагання він на моє розгублене і винувате: «Ліфт не працює», – лишень запитує: «Який поверх?» І вже за кілька хвилин ми в редакції.

Сергію, чому вирішили стати військовим? – запитую.

Я сам з Одеської області, міста Білгород-Дністровський. Військовим вирішив стати, мабуть, завдяки батьку, який колись служив у Чехословаччині, в десантних військах, ще за Радянського Союзу. І він мені багато чого розповідав і так налаштовував мене, зрештою, потім просто легенько підштовхнув до цього рішення.

img_4421

За секунду починає сміятися і додає:

Була ще одна причина, як би то правильніше сказати, – я дещо погано поводив себе у школі. Батько казав: «Підеш до війська, там з тебе зроблять людину!» Він виявився правий.

Щоправда, спочатку Сергій збирався не в десантники, а в розвідники.

Я вступав на розвідку, все пройшов, але через якісь внутрішні негаразди не вистачило ліміту. Там 10 людей претендували на одне місце. Тому й пішов у повітрянодесантні війська.

А уявляли, обираючи кар’єру військового, що доведеться воювати?

Йдучи на військового у 17 років, не дуже добре розумієш, що буде далі. Але навчаючись там, сам себе загартовуєш і вже десь згодом такі думки з’являються. Звісно, ніхто у мирній країні не думав, що треба буде воювати. Але коли почав більше заглиблюватися у нашу геополітичну обстановку, які є розклади сил, вивчати історію, і стало зрозуміло, що не все так чисто і гладко. Підростаєш, стаєш дивитися на світ більш широко і помічати різні нюанси як в нашій історії, так і в нашій державі.

img_4428-630x420

2014-ий. Йшла третя хвиля мобілізації. 23-річний Сергій Романовський на той момент – командир роти 80-ої аеромобільної бригади. Наприкінці серпня рота вирушає виконувати бойове завдання у Луганську область. У бійців переважає патріотизм над військовими знаннями і навичками. За віком більшості вже за 30-ть.

Вік бійців був від 35 до 55. Мені – 23, а трьом командирам взводів, які щойно випустилися з академії – по 20 років. З 90 людей хтось служив ще в Радянському Союзі, хтось – 10-15 років тому і бачив тільки, як армія розвалювалася. Тому рівень підготовки був доволі низький – наслідок їхньої поганої попередньої підготовки, зрештою минуло дуже багато років з часу їхньої служби. Але в них була одна незмінна якість – вони всі були патріотично налаштовані і всі хотіли захищати свій дім і свою країну. А моє завдання було вкласти у їхні голови знання – це було справою мого власного професіоналізму, моїх знань. І перше, чим заробляється авторитет – це не криком і не фізичною силою, а знаннями.

img_4418

Вже невдовзі дорослі дядьки зрозуміли – перед ними не жовторотий пацан, а досвідчений офіцер, від отриманих від нього знань залежить їхнє життя.

Я забороняв категорично вживання алкоголю, постійно це пояснював майже щодня. Люди прийшли з цивільного життя, кожен зі своїми недоліками. Фізичні навантаження, багато нових знань – воно дало свій результат. І вже в зоні АТО ти відчуваєш, що твої зусилля були немарними. Люди роблять те, чого ти їх навчив. Роблять помилки, але виправляють їх. Хочуть вчитися чомусь новому.

рештою, офіцеру, нехай і з восьмирічним стажем, теж довелося вчитися чомусь новому – досі ніхто не брав участі у гібридній війні…

Загальна картина відрізнялася повністю. Через такий сценарій ніхто ще не проходив. Але по своїй суті, на тактичному рівні, тобто на рівні роти, батальйону воно відрізнялося мало чим від тієї теорії та практики, яку я отримав до цього. Довелося, звісно, самому багато чому вчитися на місці, на місці приймати рішення. Але база, яка була закладена до того, вона була вірною.

Про той фатальний бій Сергій не хоче згадувати.

Нема що навіть розповідати. Я вже багато чув таких різних історій. Зазвичай всі розповідають так: та йшов, щось прилетіло, гоп, подивився і вже чогось нема…

img_4416-630x420

Історія ротного Романовського відрізняється. На березі Сіверського Дінця була виявлена група бойовиків, зав’язалася перестрілка: шість десантників проти п’ятнадцяти бойовиків. Викликали на допомогу бронегрупу з двох БТРів. Але сили залишалися нерівними, і командир прийняв рішення вивести з-під обстрілу техніку і особовий склад. Сергій не відчув, як йому затисло ногу між БТРами.

Далі почалися шпиталі…

У вересні 14-го року був поранений. Після цього 5 днів їздив від лікарні до лікарні – спочатку у місто Щастя, потім Старобільськ, згодом Харків.

Коли лікарі побачили важкий стан пацієнта, було прийняте рішення відправляти Сергія до столичного шпиталю.

У Харкові мене тримали під дією якихось препаратів, через які я приходив до тями дуже рідко. Потім мене відправили у Київ, там я вже відійшов і тоді тільки з’явилося осмислення того, що сталося. Звісно, що перший час думав, що просто зламав ногу, дуже сильно зламав ногу. Але кістки – то таке, воно зростається. Тому в мене перші думки були, що от зараз за 2-3 місяці нога зростеться, вилікуюся і поїду назад. Далі я поспілкувався з лікарями: «Як справи у мене, доктор?» А лікар каже: «Нічого гарного, через три місяці ти точно нікуди не поїдеш і, найімовірніше, доведеться ампутувати ногу». До речі, якось психологічних проблем, що ампутують ногу, не було. Просто стояло тепер питання, як жити далі. Воно з’являється у кожного, в кого відбуваються такі сильні зміни. Я розумів, що військова служба вже закінчена. Тобто все до чого я йшов, з чим пов’язував свої плани на майбутнє, можна перекреслити. Чим займатися далі? Як взагалі жити? Але мені не давала впасти у відчай велика кількість людей, їхня підтримка. До палати приходили, як до іконостасу – безперервний потік (сміється).

Хтось намагався підтримати, хтось – просто поговорити, когось доводилося заспокоювати. Знаєте, приходить, подивиться, що все так погано, починає плакати. Вже ти заспокоюєш людину. Психологічно було важко, тому що у зоні АТО доводилося спати по 2-3 години на добу, постійно перебувати у напруженні і на цьому фоні починалося, що вночі я не спав, були галюцинації – дуже різні і яскраві. А коли людина не спить, починаються розлади психіки. Але нічого. З часом воно проходить. Найважчим був перший тиждень. Далі вже відіспався. Заспокоївся. Почав входити у звичний ритм, а через три тижні мені вже ампутували ногу. Спочатку був рецидив – я втратив дуже багато крові. Тоді мене встигли врятувати, бо це сталося вдень. Розірвало артерію і почала витікати кров. Коли розриває артерію, ти нічого не відчуваєш. Відчув тільки, що під спиною мокро. Підняв ковдру і бачу, що щось темне. Відразу намагався сам собі щось перетиснути, але щойно підняв голову, кров відійшла від мозку і я від’їхав. Швидко набігли лікарі, відкачали мене, в реанімацію. За кілька днів стався рецидив. Тоді мені сказали: «Або ти, або нога?» Третього разу ти не переживеш. Звісно, я вибрав себе…

За роздумами, як жити далі, що робити, у київському шпиталі настав той переломний момент, який визначив подальшу долю Сергія, точніше вніс свої корективи, відкрив нові несподівані перспективи і незвичайні фізичні ресурси організму.

До палати, де лежав Романовський, зайшов Олексій Мочанов – відомий гонщик і волонтер. Він провідував легендарного кіборга з 95-ої бригади Пашу «Ведмедя», а Сергій тим часом вирішив розім’ятися і підтягувався на «перекладені», прикріпленій до ліжка.

Ми познайомилися. І я підтягувався, смикався на тому пристрої для піднімання, а Олексій запропонував зняти. Я погодився. Потім побачив, що воно почало набирати багато переглядів. І з цього, власне, й почалася вся історія.

Далі я познайомився з Андрієм Оністратом. Відомим під прізвиськом «Банкір, що біжить». Колишні власник банку, нині – коуч. Десь 10 років він вже активно бігає і крайніми роками (у Сергія військова звичка не вживати слово «останній» – не на фарт) він почав займатися триатлоном, зокрема взяв участь в Ironman. Це 3,8 км пливти у відкритій воді, потім 180 км – велосипед і 42 км бігти. Така залізна дистанція: всі етапи проходяться один за одним, відразу. Отже, ми познайомилися з Андрієм, поговорили і я погодився готуватися до Ironman, щоб самому пройти цю дистанцію.

Андрій і Олексій вирішили звернутися до ще одного свого товариша – Володимира Кличка. Поговорили з ним. Він погодився оплатити протез за 20 тисяч євро. Я поїхав до Австрії, зробив собі протез, повернувся і почав знову займатися. Воно звісно, все дається важко. Оскільки це все ж не своє м’ясо, але я рухаюся до того, щоб стати повноцінно бігати і виступати на змаганнях.

Сьогодні, здається, що Сергію все вдається напрочуд легко. Його часто показують у телесюжетах, де він бігає, їздить на велосипеді, штовхає ядро. Він став обличчям торгової марки. Бере участь у змаганнях, у майбутньому, можливо, – й у Паралімпійських іграх. Вразив своїми роликами, коли брав участь у #22PushupChallenge.

Але за усі цим роки титанічних зусиль, виснажливих тренувань, непереборна сила духу і любов до життя.

Зараз готуюся до половинки Ironman, який пройде в Туреччині. Це 1,8 км пливти, 90 км – велосипед і 21 км бігти. А на вихідних їду в Ужгород, де будуть змагання триатлону.

Правда, що ще й танцям навчаєтеся?

Я танцювати завжди вмів і зараз спокійно можу вальс танцювати (сміється). Взагалі я багато чим займаюся. Крім того, що я військовослужбовець Національної академії сухопутних військ, займаюся науковою роботою, вчуся у двох інститутах. В мене вже є дві вищі освіти, а зараз ще у двох вчуся. Це бізнес адміністрування в Інституті банківської справи та навчаюся в Інституті при президентові України на управлінні та адмініструванні.

І коли на все це знаходити час?…

Головне дуже багато рухатися. Якщо цього не помічати, то людина дуже багато часу проводить без користі для себе. Дуже довго п’є каву, багато спить, сидить у соцмережах. Якщо прибрати непотрібні речі, то з’являється багато вільного часу, і треба щось з ним робити, якось заповнювати. Саме цим наповненням я займався і намагаюся максимально віддати себе корисним справам.

У мене є маленький син, йому 3 роки. Треба його виховувати. Давати йому гідну освіту, бути приклад для наслідуванні. Дружина завжди підтримувала і підтримує. Мені було 17 років, як ми познайомилися і з того часу ми разом. У нас повне порозуміння. Вона ділить зі мною всі болі і радощі.

Знаєте, часто чуєш скарги, що ветеранів держава покидає напризволяще, не дбає про них…

Формується психологія, що, мовляв, я приїхав з війни і мені всі винні. Не важливо, що був там місяць. Ті, що справді воювали і щось бачили, вони поводяться спокійно. Вони нічого не розповідають, не б’ють себе в груди. Вони вважають це своєю роботою, обов’язком, сприймають це як захист інтересів своєї сім’ї і своєї країни…

Нині у Сергія є дві величезні мрії…

Одна з них вже втілилася у життя – ще не до кінця – почати знову бігати і стрибнути з парашутом. Знову. У мене є 74 стрибки, але хочу 75-ий. Треба було б сотню закрити, та треба з чогось починати.

Оксана ДУДАР, ІА Дивись.info

Фото Микити ПЕЧЕНИКА та мережі Інтернет

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *