Як відбувалася героїчна оборона аеропорту «Луганськ»

За чотири роки російської агресії Збройні Сили України вже набули своєї нової історії. Мужність, героїзм, відвагу та самопожертву — все, що притаманно кращим воїнам, продемонстрували солдати та офіцери нашого війська. Зараз про них знімають фільми та пишуть оповідання. Та чимало героїчних сторінок залишилося поза увагою української і світової громади. Одна з них — оборона луганського аеропорту Ініціативною групою волонтерів підготовлена до друку книжка, яка розповість про мужніх українських десантників. Однак далеко не всі матеріали ввійшли в це видання. За згодою авторського колективу, частину того, що не буде опубліковано у збірці, вирішено розмістити на шпальтах «Народної армії». Зокрема й інтерв’ю з тоді ще полковником, командиром 80-ї окремої аеромобільної бригади, а нині начальником штабу — першим заступником командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, Героєм України генерал-майором Андрієм Ковальчуком.

— Андрію Трохимовичу, розкажіть, будь ласка, про початок операції на Сході держави.

kovalchuk

— Усе почалося по-військовому. Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди їй належало відбути. І я на чолі рекогносцирувальної групи вирушив у район призначення. Там з’ясовував, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонна тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І за кілька діб я вже зустрічав БТГ 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували бойове злагодження. Це обов’язкова складова, адже всі члени цієї групи мали діяти, як одна команда. А для цього належало їх об’єднати, потренувати. І тільки тоді можна сподіватися на повне розуміння завдання, яке віддає командир. І що його буде успішно виконано. Бо коли люди не розуміють, що мають робити, завдання приречене. Тому найважливішим на початку війни було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонної тактичної групи.

— Тобто ви вже відчували, що це початок війни?

— Чи відчував я тоді наближення війни? Скажу, що певною мірою це було так. Оскільки таке завдання отримала не тільки 80-та бригада, а й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєготові. Недаремно ж перед війною до нас із групою офіцерів приїжджав із «дружнім» візитом такий собі полковник Бреус із Російської Федерації. Зараз я вже для себе згадую, як сиділи, пили каву, розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що цю людину спеціально відрядили, щоб розвідати нашу боєготовність та спроможність чинити опір. Та тоді ми ще думали, що це дійсно дружній візит. Після того Бреус отримав військове звання генерал-майора і керував «1-м АК» у Донецьку, тож коли я виконував обов’язки начальника штабу АТО, щодня мав бажання «попити з ним каву» ще раз. Впевнений на 100%, що це «кавування» закінчилося б для нього трагічно. Ну і, звичайно, дивилися телебачення. На той час вже розгорталися події у Криму, існувала певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали, на що йдемо, але, мабуть, не до кінця розуміли, що бойові дії набудуть таких масштабів. У всіх жевріла надія, що протягом місяця все владнаємо і повернемося додому. Бо ми були ніби на підсиленні СБУ, міліції, військової контррозвідки, мали їх прикрити. І навіть тоді, коли я вже був у луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, ще сподівався, що обійдеться без застосування Збройних Сил у повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації в той час, коли отримали наказ на висування підрозділів бригади для виконання бойових завдань.

— Якщо можна, розкажіть, яким чином планувалась операція з деблокування аеропорту «Луганськ»?

img_9093

— Протягом 2014 року було два деблокування. Перше — на самісінькому початку, в квітні, коли одне із приміщень луганського аеропорту захопили російські найманці. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу, з якою висунутись у луганський аеропорт і взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало: «Взяти під охорону». Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група на 10 бронетранспортерах та автомобілях бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли ЛАП під свій контроль.

— Опору ще ніякого не було?

— Там лише одне приміщення було захоплене терористами — запасний диспетчерський пункт. Нашої появи вони не очікували й накивали п’ятами. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: охорона і оборона — різні речі. Перша — це виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень аеропорту, його дальніх і ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують його дієздатність. Оборона — це вже коли риються окопи, обладнуються позиції, захисні споруди для техніки. І створюється загальна система управління обороною. То нашим першим завданням була охорона. Нам належало перебрати на себе функції міліції та їхні повноваження. Тому о 13-й годині 8 квітня ми виконали своє перше бойове завдання і взяли ЛАП під охорону.

— А деблокування, яке відбувалося 13 липня 2014 року?

— Після взяття аеропорту під охорону я десь півтора тижня керував там особовим складом. А далі отримав завдання вийти з рештою БТГ у район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та знав, що повернусь, оскільки вже був у луганському аеропорту, знаю місцевість, та й моя ротна тактична група там залишилася. Отже, мав очолити цей підрозділ.

— Але все ж таки склад сил там змінювався…

— Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти 80-ї бригади (розвідувальну і 3-тю аеромобільну). Згодом туди доправили й інші підрозділи, зокрема інженерно-саперну і частину розвідувальної роти 1-ї танкової бригади. А ще зведену роту 25-ї повітряно-десантної бригади. Тобто там було зібрано невеличке угруповання. Тоді аеропорт уже був повністю заблокований і оточений. Воду, продукти, боєприпаси доправляли лише літаками, часто скидали парашутним способом на спеціальних платформах. Тоді на порядку денному стояло завдання розблокувати аеродром і створити потрібні умови для оточення Луганська. Належало розширити кільце з подальшим оточенням самого цього обласного центру. Тож після звільнення Слов’янська, прибувши з батальйоном у сектор А, я отримав завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування луганського аеропорту. Мені належало розробити схему комунікацій після проходження рейдових загонів, забезпечити їхню охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. У перший рейдовий загін, який мав очолити я, входили підрозділи 80-ї бригади, механізована рота 128-ї бригади і танкова рота 1-ї танкової бригади. Другий рейдовий загін, який слідував за нами, становила 3-тя батальйонна тактична група 80-ї бригади. І 13 липня почалося висування цих рейдових загонів визначеними маршрутами для розблокування аеропорту «Луганськ», що на той час був повністю оточений.

— Тобто 13 липня операцію було розпочато, а 21-го деблокування завершено. Чому пішло стільки часу? Які були складнощі?

— Усю територію за Сіверським Дінцем, окрім луганського аеропорту, вже контролювали терористи. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому обирався маршрут путівцями, що обминав населені пункти. Ми мусили пройти цей шлях із найменшими втратами і розблокувати аеропорт. Щойно ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. По ньому не могла пройти військова техніка, а танки — і поготів. Я поставив завдання на наведення мостової переправи. На жаль, протягом 40 хвилин його виконати не змогли, бо інженери банально не мали належної підготовки. Тож перший рейдовий загін простояв близько години і 20 хвилин, очікуючи переправи, та марно. Користуючись нашою затримкою, ворог підпалив пшеничне поле. Вітер стрімко гнав вогонь до колони. Приблизно в цей же час по нас почали гатити з «Градів»… Ми вперше потрапили під такий обстріл. Крім цього, із західної околиці Луганська по нас відкрили вогонь з мінометів. Тому було вирішено припинити наведення переправи і відвести колону з-під обстрілу. Перший рейдовий загін успішно вийшов із зони обстрілу і продовжив виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тоді ще заступником командира бригади полковником Швораком ворог обстрілами заблокував. Наші хлопці зазнали незначних втрат — було декілька поранених. У подальшому за допомогою місцевих мешканців перейшли через колію залізниці і далі вже рухалися наперед запланованим маршрутом. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Так наші сили і засоби були розділені на дві частини. І хоча ми втратили половину потужності, продовжили рухатися вперед. Що нами керувало? Передусім те, що завдання має бути виконане. Бо десь оточені наші солдати, припаси яких вичерпуються. Вони вже очищували воду з пожежних резервуарів, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.

— Багато солдатів розповідали, що деблокування неабияк зміцнило їхній бойовий дух…

— Найперше — воно зміцнило бойовий дух тих, хто був оточений. Вони відчули, що прийшли свої — командир, солдати, молодші командири. Вони готові були йти далі, виконувати завдання. Це дуже багато означало. У тих, що зі мною йшли, також додалося духу, бо вони виконали завдання — пройшли. Хоча ми все одно залишилися в оточенні, бо наші війська не звільнили населений пункт Георгіївка, який був добре укріплений ворогом. І цю операцію треба було переносити на певний час.

— А що заважало зробити це наступного дня чи через день? Чому аж за тиждень?

— По-перше, ми зважено оцінили ситуацію. Розібралися з другим рейдовим загоном, який вивчив обстановку. А Георгіївку потім атакували з двох сторін. Той рейдовий загін повернувся, і ми з аеропорту пішли їм назустріч. Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ї бригади, зараз Герой України Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо на шляху до Георгіївки ворожий танк зі сторони Луганська зайшов у тил колоні й почав вести вогонь по нашій мінометній батареї, яка рухалася в її складі. І командир на БМП вийшов проти танка. За всіма тактичними канонами це вважається самогубством. Але Василь — досвідчений офіцер, і ворожий танк ганебно втік із поля бою… Того дня ми звільнили населений пункт, а в подальшому розблокували аеропорт. З’явилася дорога до нього — лише 17 кілометрів. Вона прострілювалася та була в зоні досяжності танків і артилерії противника. Певні ділянки місцевості було важко подолати.

— Скажіть, а як змінювалися сили та засоби противника?

— На початку були, так би мовити, «ідейні». Десь до середини липня… А далі вже почали з’являтися кадировці й дагестанці. Потім серби, росіяни. Наволоч. Не регулярні війська, а саме бойовики. Згодом почали з’являтися і кримчани, що зрадили Батьківщині. Колишні військові, що перейшли на бік агресора під час окупації Криму. Приміром, у районі Георгіївки ми розбили озброєний загін на трьох джипах. Це була ворожа розвідгрупа. Дві автівки спалили, одна втекла. Трупи поплічників вони не забирали. Навіть навпаки, одна машина на мить зупинилася, звідти викинули вбитого бойовика і вшилися. Ми зібрали їхні документи, знайшли карту, на якій були позначені підготовлені для підриву мости, залізничні колії, станції. Тобто місця, де вони мали провести диверсійні дії на шляху українських підрозділів. Почали розбиратися у документах, і виявилося, що це колишні військовослужбовці з Криму.

— Вони були з документами?

— Так. Були їхні військові квитки, журнали бойових дій, журнали запису хворих. Увесь комплект «радянський», так би мовити.

— Розкажіть про штурм луганського аеропорту російськими окупантами в останні дні серпня. Як для вас це починалося?

— Десь о шостій ранку 30 серпня ворог розпочав потужну артилерійську підготовку. Нас без упину обстрілювали зо дві години. Весь аеропорт практично горів. Але тоді ми ще могли відбиватися, бо мали техніку й артилерію. І ми успішно відповідали. Близько сімнадцятої ворог відійшов. Проте я розумів, що наступного дня буде дуже важко. Передбачав, що противник не надто далеко, тому сформував свій ударний підрозділ із восьми бійців. Відправив їх із гранатометами, щоб вони знайшли зосередження противника й обстрілом затримали наступ хоч на день. Бо з артилерії в нас на той час залишилася, може, одна гармата, щонайбільше — дві. Хлопці, обвішані гранатометами, пішли на пошук району зосередження ворога. У ніч. Щоправда, безуспішно, бо ворог втік аж за Новоаннівку. Але, як я й очікував, десь о шостій ранку знову почалась артилерійська підготовка. Накривали дуже серйозно. А вже о дев’ятій на нас із трьох сторін посунули росіяни.

— Ви викликали вогонь на себе. Багато хто згадує про цю команду і про цей вчинок. Як це відбувалося?

— Це також була вимушена дія. Просто іншого виходу не було. У нас залишилося щось із 130 бійців, озброєних лише автоматами і гранатометами. Протитанкових засобів уже не було, артилерії — також. І вся техніка була знищена. І от десь о дев’ятій ранку мене викликав на зв’язок керівник сектору А. Запитав: «Андрію, рішення?» Я відповів, що рішення є. Перше — триматися до темряви, щоб можна було відійти, бо засвітла це неможливо — навкруги поля. Це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант — можуть захопити в полон, але тоді краще самому застрелитися. Бо далі ти вже не командир. Бо це ганьба на все життя, ганьба для дітей, усього роду. Тому відповів керівнику сектору: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися до темряви». І ми відразу дали координати цілей поза межами аеропорту. Коли росіяни зайшли, то відразу захопили головний корпус. Мені командир підрозділу, що знаходився там, доповів про це. У полон потрапило 10 наших військовослужбовців. Російські танки зайшли в адміністративну зону. Розуміючи, що коли піхота й далі йтиме з танками, нас однозначно повибивають. Тож як відсікти піхоту? Як її змусити не йти за танками? Тільки шляхом вогневого ураження артилерією. Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі, десь близько 17.00 або 18.00, замовив удар авіації і артилерії по всьому аеропорту. І це нам неабияк допомогло, бо росіяни запанікували. Вони прослуховували наш ефір і страшенно злякалися. Почали кричати, що треба вшиватися, бо зараз авіація і артилерія завдасть удару по аеропорту, оскільки ми викликали вогонь на себе. І вони дійсно почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, які потрапили в полон. Коли їх почали вантажити в КАМАЗ, вони пішли в рукопашний бій. Один хлопчина до мене прибіг: «Товаришу полковник, товаришу полковник, я його вбив! Я його кулаками забив! Потім забрав у нього автомат і випустив у нього ріжок». Кажу: «Дитино, все, тихо. Заспокойся. Все добре». Тоді вирвалося четверо, якщо не помиляюсь. Решту вони завантажили в КАМАЗ, але двоє дорогою вистрибнули з нього й успішно повернулися до своїх.

— А якими, за вашою оцінкою, були втрати супротивника?

— Ну десь близько 200 осіб тільки вбитими. Їх дуже багато загинуло під час обстрілу нашою артилерією. А ще ми тоді взяли трьох росіян у полон. Вони мали карту із позначками районів їхнього базування. Ми завдали удару по ворожій артилерії в цьому районі і практично знищили їхню батарею 2С9 «Нона». Ну і техніку вивели з ладу — танки, БМП, автомобілі. Пам’ятаю, як у ворога попереду йшли штрафники, я в цьому переконаний, бо на власні очі бачив, що один із них йшов у тільнику, на якому була кров. А інший тягнув ногу, бо був поранений, але все одно йшов уперед. А за ним ще сунули екіпіровані бойовики з автоматами та кулеметами. А ті, що йшли попереду, не мали ні бронежилетів, ні касок. Зрозуміло, людям дали останній шанс, і вони йшли вперед. Отака ситуація була. Тепер уже в Інтернеті є список росіян — кадрових військових, загиблих у районі луганського аеропорту, в якому щось із 154 прізвища військовослужбовців Збройних сил РФ, один із них навіть посмертно удостоєний звання Героя Росії. Думаю, це далеко не повний перелік загиблих, потраплянню в Інтернет якого феесбешники не змогли запобігти, аби приховати правду про місце їхньої загибелі. Мине ще трохи часу, і кількість цих списків більшатиме, тож рано чи пізно рідні все одно дізнаються, куди Путін відправив на смерть своїх вояків.

— Як залишали луганський аеропорт?

— Хочу, щоб усі знали, що ми самі вийшли з луганського аеропорту, нас не вибили звідти. Ми просто його залишили, бо там нічого було захищати. На знімках видно, що там нічого не вціліло. Ми виходили — він горів. Був увесь охоплений полум’ям. Тому утримувати його не було потреби — ворогам з нього ніякої користі. Коли вийшли, росіяни ще два дні бомбили вже порожній аеропорт. Штурмували. А там уже підрозділів не було. Після того, як бойовики приїхали забрати свої трупи і провели зачистку, то знайшли вісім убитих українців і одного пораненого. Під час обміну командир росіян дізнався, що за весь час оборони аеропорту в нас загинуло 25 бійців. Усвідомивши цю інформацію, російський начальник зблід, у нього почалась істерика, він ледь не втратив розум, ще раз почувши цю цифру. Вони там думали, що перебили тисячі наших. Навіть висували версію, що у валах, які ми нагорнули для оборони, заховані трупи.

— І в російських новинах постійно повідомляли, що там три тисячі українських військових, п’ять тисяч. Тобто їм чинили такий опір…

— Ще потім, коли були в Лутугиному, нам смс присилали. На той час росіяни сказали, що за час війни це найбільш «гідний бій». І нам «забивали стрілки». Псковські десантники смс відправляли: «Надо встрєтіться, отдать вам должноє». Типу має бути десь реванш. А те, що там рота російської морської піхоти зазнала таких втрат і тікала від нашого вогню, що ледь змогли зупинити аж у Росії, вони соромляться згадувати. Зараз наші бійці вже мають у своєму активі чимало героїчних вчинків та подій. Я пишаюся тим, що довелося служити з такими відважними людьми. І гірко сумую за кожним втраченим життям. Вірю, що все це зроблено задля нашої Батьківщини та всіх нас. Інтерв’ю, надане благодійним фондом

«Підтримка воїнів АТО», опрацював Тарас ГРЕНЬ

Seo wordpress plugin by www.seowizard.org.